У 6-й жіночій каторжанській зоні у Норильську
Спогад очевидця
Таймир – півострів, помережаний колючими дротами, неначе риболовецькою сіткою, і всюди табори, табори з різними чудернацькими назвами. Їх усіх годі й перелічити, та й навіщо? – усе одно важко запам`ятати. А вони мали номери – от їх і неважко. Ті номери трималися, як реп`ях, навіть коли хтось не хоче думати про них, то цифра не загубиться у пам`яті. До 1945 року там жили, а точніше животіли якісь людські тіні, про яких потім уже і згадки не було, але з 1945 року півострів «ожив». Заговорив різними мовами – серед усіх найбільше виділялася українська.
Ось шостий великий жіночий табір ІТЛ – тут 2 500 жінок, дівчаток, майже дітей, а поруч, тільки відгороджений колючими дротами, - другий, менший також шостий, але з іншою назвою. Тут 450 жінок різного віку – від наймолодших до зовсім похилих. Це шостий КТР – каторжанський, страшний.
Усі роки аж до 1953-го, а точніше 7 липня 1953, тобто до придушення повстання, на кожні Великдень і Різдво тут цей «континґент» (так нас називали) дотримувався своїх батьківських традицій. Суворо заборонених табірним режимом, переслідуваних із покараннями БУРом і штрафними пайками. Ті, вперті, невиправні «бандерівки», свого не забували і в лютіших умовах. Їх карали, а вони все одно на Свят-вечір перед Різдвом уночі після тяжкої праці переодягаються у «Вертеп» і колядують, аж стіни бараків дрижать, згадують молитви, і ніяка покара їх не лякає. Так було і в тій невеликій за розмірами і кількістю невільниць каторжанській частині шостої зони. Була тут дочка православного священика з Волині Ліна Петращук. Вона ще на волі вела церковний хор, а батько її відправляв не старослов’янською, а українською мовою.
А на Великдень прибирають зеленими гілками секції барака, викладають на стіні з гілок «Христос Воскрес!», і вночі, поки ще нарядчики не виганяють на роботу, встають сонні, змучені, але з піднесеним настроєм, і на весь барак як загримить хор (під орудою Ліни) «Нехай воскресне Бог!», то навіть атеїсти, які не вірили в Бога і не чули ніколи цих слів, стають з усіма мовчки і витирають сльози. Поки почнуть виганяти людей до праці, то вже Воскресна Утреня закінчилася. Текст Утрені пригадували по крихті з пам`яті, особливо старші, бо будь-які книжечки чи записники були заборонені. А потім, як щодня, сніданок з черпака рідкої баланди і скибки тяжкого, як глина, глевкого хліба, але їм нестрашно. Хоча голоду тим сніданком ніхто не вгамував, зате в душі бриніли слова «Христос Воскрес!». Вони додавали сили тим голодним, замученим людським тіням. Усі були раді і задоволені, що цього разу їх не розігнали наглядачі і наглядачки, що не позабирали до БУРу, де ще менша пайка хліба і, замість баланди, кухоль теплої води з талого снігу.
Богу дякувати, усе обійшлося, Господь дозволив «відсвяткувати» Великдень, а тепер їх чекає скеля, кам`яні брили, які треба розбивати важким молотком, кайлом, тачкою відвозити до вагонів і завантажувати. Над забоєм стоять наглядачі, підганяють тих, в яких вагон відстає, щоб не було «простою», тобто затримки. А людям, тим ходячим тіням, усе одно сьогодні, що їх лають хамською кацапською «триповерховою» мовою – вони в таке свято не реагують на брутальність, у них серце щемить і в душі бринять слова «Христос Воскрес!», а перед очима дитинство і Великдень удома з родиною в Україні. Так, ті люди вірять, що воскреслий Христос їх не покине. Він ніс свій хрест до самої Голгофи, і, може, не всім, та хоч декому з них дозволить повернутися на свою рідну землю, щоб розповісти, як тут, у вічній мерзлоті, невільниці величали Воскресіння Господнє.
Так було до 7-го липня 1953 року. Під час повстання наші обидві зони об`єдналися, загорожу рознесли самі, але безборонні жінки не встояли перед п’яною ордою червонопогонників і жорстокими побоями. Про ті події багато написано. Розігнали дівчат – кого куди: по тюрмах, по інших таборах на «материк», але більшість знову повернули в шосту зону. Режим помітно пом`якшав. Комусь десь у посилці чи через знайомих вільних прислали з дому старенький молитовничок. Ліну Петращук судили вдруге, відправили до тюрми на материк разом з кількома іншими дівчатами, які керували повстанням, але багато ініціятивних залишилось. Нам по неділях стали давати вихідні, а якщо навіть виводили до праці у свято То ми неодмінно відправляли Службу Божу, хоч які були втомлені. Одна дівчина відчитувала або співала як священик, а хор дівчат виконував свою частину. Так щонеділі і кожного церковного свята ми молилися разом і на душі ставало світліше. За це вже нас не переслідували і не карали. Події 1953 року з`єднали нас ще більше і навчили боротися за свої права.
Наближався Великдень 1954 року. За кілька днів перед святом усі в бараці (дві секції) не з`їдали вечірньої пайки хліба. У Великодню суботу з каші поробили «торти», а з хліба «паски». Писанки зліпили з глини, гарно пофарбували фарбою, якою художники писали лозунги. Принесли зелених гілок, застелили столи, хто чим міг, і все приготовлене розставили на столах, уквітчали зеленню. Настрій у всіх став справді святковий. Тієї неділі дали всім вихідний. Або не знали про Великдень, або, може, свідомо вирішили придобритись перед нами, не дражнити. Наглядачки, які часто у вихідні, інколи і в робочі дні шастали по бараках, чи нема чогось недозволеного, побачили все це в секції і аж ахнули здивовані: «Сматрі, какоє чудо!» - сказала одна одній. Вони, напевно, передбачали, що ми щось готуємо.
Настав Великдень. Усі одягнені в чистому, хто ще мав що з дому. В бараці прибрано. Збираються до Служби Божої, хор на місці. Барак повен людей, у коридорі й аж надворі теж забито – кожному хочеться зайти ближче досередини. Дівчина, яка правила за священика, стала в кінці столу перед образочком, який дивним дивом зберігся у когось під час «шмонів», і сильним голосом на повні груди заспівала : «Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував». Хор і весь народ підхопив ці вічно живі слова Правди і Радости. У всіх на очах виступили сльози. Хор і всі присутні відповідали на спів дівчини: «Воістину Воскрес!». Здавалося, що стеля-дах барака розірвалася від їхнього голосу, і гомін цей потряс усю тундру, вирвався угору і сягнув до небес.
Людям хотілося забути, де вони насправді, хотіли щоб так усе було як колись на волі в церкві на Великдень, і попросили ведучу виголосити проповідь. Дала згоду. Згадала тих, що загинули у боях, у криївках, кого не змогли поховати, кого замучили; згадала батьків, які сумують на засланні за тими своїми дітьми, і тих, що залишилися у рідній Україні, які часточку від свяченого яйця залишать на тарілці для кожної з них. Згадала незабутні Великодні дзвони і… раптом всі присутні заворушились, зашептали – усе табірне начальство, наглядачі, наглядачки, офіцери-червонопогонники йдуть сюди. Шепіт затих, перелякані обличчя з тривогою повернені до дівчини, яка спокійно продовжує «проповідь».
Люди трішки розступилися, дали змогу «гостям» зайти до середини. А дівчина не зупиняється, не звертає уваги на них, не думає, що зараз її схоплять і посадять у БУР; і не тільки її, а й усіх активніших, які організували це свято. Але всі стоять і спокійно слухають. Ні шепоту, ні шереху. Очі знедолених звернені на дівчину, а вона, можливо, подумала, що якщо хоч на секунду завагається, усі можуть злякатися, навіть розбігтися по бараках. Але згадала, що ці люди сьогодні готові на все, як минулого року на Івана Купала, коли стояли перед виритою могилою. Вона продовжує: «Скажімо собі: «Браття, навіть тим, які ненавидять нас, простім усе ради Воскресіння. Христос Воскрес!» Хор, невідомо навіть скільки разів, відповів: «Воістину Воскрес! Воістину Воскрес!..» Усі хотіли відтягнути якнайдовше ту хвилину, коли їх будуть ловити і заганяти до БУРу, а там не обійдеться без побоїв, знущань. Але, на диво, ті, на чолі з начальником табору, стояли, як заворожені. А хор і всі дівчата не переставали співати «Христос воскрес із мертвих…»
Дівчина в кінці столу далі керує святом – вона готова кожної хвилини взяти всю відповідальність на себе і віддати себе в руки катам за тих своїх вірних нещасних подруг, які своїм співом розбудили небо тундри, а може, і в декого з тих нелюдів у душі згадалося щось святе з дитинства, бо тихо, неначе за якоюсь командою, мовчки вийшли з бараку і пішли до воріт прохідної. Дівчата почали христосатися і тоді вже дали волю сльозам. «Ми перемогли, - кричали деякі, - нам допоміг воскреслий Христос! Христос Воскрес, воскресне й наша воля!» Хоч усі були голодні, але ніхто не спішив за стіл, поки не отримав від дівчини маленького шматочка «паски».
Хіба можна про таке забути?
Ще довго з барака лунали церковні Великодні пісні, за ними повстанські та й свої, табірні, які складали дівчата у своїй тузі за Україною. Підбирали мелодії, і пісні почали жити. Було їх багато, та час позатирав їх у пам`яті…
Розійшлися по бараках, де чекали їх днювальні і черпак баланди та денна пайка чорного глевкого хліба, який того дня був для всіх святою паскою. Вони тоді й не думали, що святкують останній Великдень за колючими дротами, що воскреслий Христос приготував для більшості з них Волю через кілька місяців, а там знову нові випробування, нові непередбачені труднощі на так званій «волі», але без колючих дротів, без ґрат і без конвоя з собаками. Їх зберегла при житті сильна Віра в Божу допомогу і Надія на повернення на рідну землю.
«За Вільну Україну», 25-26 квітня 2003 р., стор. 11
